Ґендерна соціалізація починається до  народження – УЗД (ультразвукове дослідження та амніоскопія, для виявлення генетичних дефектів та дослідження статі плоду) і триває впродовж усього нашого життя.

     Сповіщаючи про народження дитини, повідомляють поро її ґендер – це хлопчик, чи це дівчинка і лише потім життєво важливі характеристики – вага, зріст. Кумедні зауваження із вуст відвідуючи відлунюють ті самі гендерні почуття. У більшості випадків хлопчиків вітають вигуками на кшталт: «Хтозна, може колись він стане президентом, бізнесменом» або  «Такий богатир – це майбутній футболіст», а для дівчаток найчастіше обирають коментарі такого штибу: «Вона красуня; ото вже розбиватиме серця хлопцям, коли виросте!» або «Вона довго не дівуватиме, в дівках не засидиться».

 Батьки мають у своєму вихованому арсеналі деяку сукупність гендерно специфічних понять стосовно того, що потрібно їхнім дітям; інакше кажучи, свого часу їм самим було прищеплено певні уявлення про те, що являють собою дівчатка й хлопчики того чи іншого віку.

      У ранньому дитинстві уявлення про те, якого поводження потребує кожний гендер, зумовлює поведінку батьків та інших дорослих. Протягом перших шести місяців життя немовляти матері, як правило, дивлячись на дівчаток, заговорюють до них частіше, ніж вони роблять це стосовно хлопчиків, і, крім того, вони швидше реагують на плач дівчинки, ніж хлопчика. Фактично, переживання такої поведінки стосовно дівчаток має характер тенденції впродовж перших двох років життя.

        У ставленні батьків до своїх маленьких дітей проявляється, зазвичай, не зважений намір навчити дитину „належної” гендерної ролі, а радше той факт, що вони самі приймають загальні суспільні ролі для чоловіків та жінок. Інші дорослі підсилюють цю різницю у поведінці батьків.  Дорослі взаємодіють з маленькими дітьми, виходячи радше зі своїх уявлень про те, що личить гендерові, ніж характеристики самої дитини.

Гендерна типізація набирає обертів, коли дитина переходить з немовлячого віку в ту стадію розвитку, коли вона починає ходити (приблизно десь у дворічному віці). Хлопчиків повчають: „Хлопчики не тримаються за мамину спідницю” і „Великі хлопчики не плачуть”. Незалежність хлопчиків, їхня агресивність і стримування емоцій винагоджується, а нездатність їх задовольнити висунуті вимоги заслуговує на все більше несхвалення. Дівчаток заохочують до вираження емоцій та приборкання агресивності, і їм частіше дають нагороду відчути себе залежною; до їхнього плачу ставляться поблажливо вподовж довшого часу, ніж у випадку хлопчиків.

     Іграшки, з якими граються діти, виготовляють з наміром продавати їх або як дівчачі, або як хлопчачі. Дівчатам дарують ляльки та лялькові будиночки; хлопчики отримують машинки та будівельні конструктори, а в разі, якщо вони виявляють інтерес до дівчачих іграшок, старші попереджують, що їх дражнитимуть „матусиними синками”. Такі ярлики первісно злітають з вуст дорослих, бо, як було помічено, у два з половиною роки чимало хлопчиків віддають перевагу лялькам і ляльковим будиночкам; вони змушені триматися подалі від цих цяцьок, тому що їхні батьки вважають їх дівчачими іграшками. Батьківські відповіді швидко всотуються дітьми, які невдовзі після цього демонструють зовсім інші інтерес до іграшок та ігор. Реклама, працівники торгівлі та інші чинники соціалізації підсилюють ці вказівки батьків, а діти хапають на льоту всі підказки з оточуючого середовища. Дитячі іграшки розглядаються також як втілення певних емоційних рис, співвіднесених з чоловіками або жінками.

      Починаючи із самого раннього віку фізична зовнішність пов’язується із соціальними визначеннями маскулінності та феміністі. Дівчаток хвалять за їхній зовнішній вигляд і вміння справляти приємне враження, тоді як хлопчики частіше отримують похвалу за фізичні вчинки і за свою активність. Така різниця залишається незмінною і в юності. Дівчат спрямовують зробити ставку на гарний вигляд, миловидність та скромність, і радять їм частіше заглядати в люстерко та глядіти віддзеркалення в очах інших людей. Хлопці роблять для себе відкриття: атлетичні здібності та заповзятість – ось що личить чоловікам.

     Перші взаємодії з іншими дітьми слугують ареною, де діти демонструють і використовують ті гендерні очікування, що їх вони перейняли від батька-матері та винесли із оточуючого світу. Хлопчики та дівчатка дуже рано починають формувати дві гендерні культури, що разюче відрізняються одна від одної. Незважаючи на те, що діти не починають своє життя в основному на статевій секреції ігровому світі, вони дедалі більше граються з представниками своєї статі. У такому, основному на статевій секреції, ігровому світі хлопчики опановують прототипи поведінки, якої очікуватимуть від них як від чоловіків, включаючи й ті манери поведінки, що характеризують очікувані статеві особливості дорослих чоловіків. Так само дівчата оволодівають прототипами поведінки, якої сподіваються від них як від дорослих жінок, з очікуваними статевими особливостями включно. Хлопчача гра більше нагадує бійку й змагання і покликана дати змогу декому з хлопчиків виграти, залишивши інших у програші. Хлопчики намагаються вплинути на перебіг гри за допомогою прямих вимог; дівчата вдаються до більш тонких і непрямих прийомів, пробуючи вплинути одна на одну. Хлопчики грають, аби домогтися домінування; дівчата грають задля можливості кожній приємно провести час.

     У своїх ігрових світах хлопчики й дівчата викінчують свої гендерні ідентичності у різний спосіб.

      Ранні гендерні розрізнення далекі від абсолюту, але зміни, як правило, відбуваються лише в одному напрямку.

Генерована політика доглядання та виховання дітей.

      Те, що жінки зараз працюють поза домівкою (з огляду на те, що це річ само собою зрозуміла), виходячи з економічної необхідності або на догоду своїм амбіціям чи бажанням – докорінно змінило життя сучасної сім’ї.

       Працюючі матері повідомляють про вищі рівні самоповаги і почувають себе менш пригніченими, ніж цілоденні домогосподарки. Проте вони зазначають водночас і нижчі рівні подружнього задоволення зі своїми чоловіками, які почуваються щасливішими від чоловіків традиційних домогосподарок. Чому це так? Почасти, через те, що завантаженість жінок удома зростає, тоді як чоловіки отримують наготовані для них домашні блага майже в тому самому обсязі і, завдяки додатковому доходу, підвищують свій життєвий стандарт.

       Наявність дітей збільшує гендерий розрив. Матері проводять значно більше часу з дітьми, ніж батьки, надто з немовлятами: у цей період дитячого віку сім’ї повідомляють про «дуже низький рівень батьківської турботливості». З перевищенням на 50% матері проводять більше часу, ніж батьки, з дітьми у період від дитсадка до четвертого класу. Участь чоловіків у догляданні дітей  збільшується, коли діти стають старшими. Цей вік потребує іншого типу турботливості, і до того ж, викликає, очевидно, більше «зацікавлення» в тата. Однак, якщо запитати про те, скільки часу кожний з батьків проводить наодинці з дітьми, для батька цей показник у середньому становить лише 5,5 годин на тиждень, а для матері наближається в середньому до 20 годин на тиждень. Чоловіки, у яких є діти, схильні затримуватися на роботі, почасти тому, що їм потрібно більше заробляти для утримання своїх дітей, а почасти через те, що вони або хочуть того, або просто мають таку можливість. Їхні дружини, звичайно, проводять менше часу на роботі, а це призводить до збільшення ґендерного розриву як на роботі, так і вдома.

Діти опановують гендерні очікування, які прищеплюють їм їхні батько-мати.

      Те, що працюючі жінки продовжують виконувати левову частку другої зміни, справляє величезний тиск на шлюб. Балансування між роботою та сім’єю спричиняється до того, що працюючі жінки почуваються розіп’ятими між протилежно зорієнтованими світами, і хоч би який напрямок вони не обрали, їм уготовано зазнати почуття провини та розчарування.

      Дехто з чоловіків, в силу свого виховання, схильні вважати, що догляд за немовлятами та дітьми старшого віку – справа виключно матерів. Це хибне уявлення. Можна бути ніжним батьком і водночас справжнім мужчиною…

      Чоловіки постійно нарікають на те, що вони воліли б проводити більше часу зі своїми дітьми та сім’єю, якби лишень мали таку можливість. Однак вони рідко готові йти на жертви задля досягнення цього, бо службовий обов’язок повсякчас стає на цьому на заваді. Інші побоюються, що це буде розцінене колегами та начальством як недостатня відданість своєї кар’єри і загрожуватиме сповзанням на «доріжку для татусів», де немає жодного шансу для подальшого просування по службі. А дехто намагається продовжувати боротьбу зі зашкарублими уявленнями про те, що означає бути чоловіком. Один чоловік із сумом констатував: «Людина, якій я завдавав найбільшої шкоди, не буваючи, коли підростали мої діти, - не хто інший, як сам». Утім, коли чоловіки відважуються на це, вони можуть запопасти чималої винагороди. Чоловіки, що мають тісніші стосунки зі своїми дітьми, повідомляють про більшу задоволеність своїм подружнім життям і кращий стан здоров’я. І, певна річ, зростаюча турботливість чоловіків про сім’ю іде на користь жінкам, яких вона звільняє від обов’язків другої зміни. А завдяки цьому зміцнюється ґендерна рівність.

       Для забезпечення більшої участі чоловіків у вихованні та догляданні дітей потрібна підтримка – на мікро рівні і на макрорівні. На індивідуальному рівні чоловіки повинні хотіти робити більше і, крім того, вони потребують підтримки своїх дружин, приятелів-чоловіків і колег. До того ж, вони мають знати, як це робиться – мусять опановувати різноманітні навички, які вкупі й у систематичному застосуванні становлять мистецтво виховання і доглядання.

Реальна проблема сімейного насильства.

            Для багатьох українських сімей – і дітей, і батьків – сім’я лише зрідка нагадує «гавань у безсердечному світі» з ностальгічного міфу. Будучи далекою від того, аби слугувати заслоном для своїх членів від холодного й насильницького світу, простертого за її порогом, сім’я власне, і є тим холодним і насильницьким світом. Насильство розхитує сімейний лад.

         Сімейне насильство є помітно генерованим; воно відтворює й посилює ґендерну нерівність. Родинне насильство в переважній більшості чинять представники чоловічої статі: чоловіки б’ють дружин, батьки лупцюють дітей, а сини здіймають руку на батьків, хлопчики гамселять братиків та сестричок. Фактична чи вірогідна  загроза фізичного тиску становить один з багатьох чинників, які зумовлюють чоловіче домінування в сім’ї.

          Насильство батьків стосовно своїх дітей – один з найбільш суперечливих різновидів сімейного насильства. Попри те, що тілесне покарання знаходить широку підтримку – понад три четверті пересічних громадян переконані, що це нормально, коли батько – мати дає дитині ляпасу – подібного схвалення не спостерігаємо, коли така насильницька поведінка батьків щодо дітей стає систематичною чи надмірною. Хоч більшість батьків і частує дітей стусанами, а більшість дітей зазнали лупки від своїх батьків, ми щоразу здригаємося, почувши інформацію про насильство батьків над дітьми. Найпоширенішими формами батьківського насильства супроти дітей є ляпанці чи шльопання, хоча один з п’яти батьків б’є свою дитину якимось предметом. Хоча, буває, і матері, а не лише батьки вдаються до подібного насильства, про зрівняння їх не може бути й мови.

             Найочевидніші  наслідки батьківського насильства супроти дітей проявляються в поведінці дітей. Діти бачать, що насильство є допустимим способом розв’язання суперечок, і самі вчаться вдаватися до нього.                           

         Насильство проти братів і сестер є повсюдним в українських сім’ях бо це є віддзеркаленням того, що діти спостерігають у стосунках поміж батьками, а також того, що дитина відчуває на собі у формі дисципліни. Діти батьків, які не дозволяють собі насильства, теж, як правило, вдаються до ненасильницьких манер поводження зі своїми братами і сестрами, а пізніше – зі своїми подружжям і дітьми. Якщо насильство, як і милостивість сягають своїм корінням у родину, там же пускає свої паростки і ненасильство.

         Довготривалі наслідки батьківського насильства над дітьми теж очевидні. Що частіше дитина зазнає тілесного покарання, то більша ймовірність того, що дитина битиме своє подружжя, коли виросте. Вищою є й вірогідність того, що діти, які зазнали побиття від батьків, піднімуть на них руку. Насильство дітей стосовно батьків становить не менш серйозну проблему; приблизно один з десяти батьків серед усіх тих, що мають дітей, стає жертвою насильства, вчиненого власними дітьми. Матері з більшою ймовірністю стають жертвами такого насильства, особливо коли йдеться про тяжкі випадки.

      Причини того, що діти б’ють батьків, особливо своїх матерів, - із числа тих, які можна відшукати в минулому, - безпосередньо пов’язані із серйозністю насильства, якого довелося зазнати дитині, а також подружнього насильства, свідком якого трапляється бувати дитині. Діти бачать, як їхні батьки б’ють матерів, і «засвоюють, що мати - придатна і  прийнятна мішень для внутрішньо сімейного насильства». Ні в чому так не проявляється сімейна ґендерна нерівність, як тоді, коли молодий хлопець б’є свою матір через те, що, маючи перед очима приклад свого батька, він зрозумів, що насильство над жінками є прийнятною поведінкою для хлопця, який стає мужчиною.

 Психолог Центру у справах сім’ї та жінок

 «Родинний дім» Ірина Борисова